ОБРАЗ КРИНИЦІ В НАРОДНІЙ КАРТИНІ

/логотерапія мистецтвом/

Споглядаючи українську народну картину ми впізнаємо канонічні образи, які є втіленням сакральних цінностей українського світу. Вони нагадують про те, ким ми є і за що воюємо. Краєвиди з хатками і стежками, пейзажі з річкою і лебедями, вітряки на пагорбах, голуби з голубками серед квітів, човни біля ставків супроводжують різні казкові сюжети. Майстри пензля відтворюють їх варіативне повторення в народній уяві. Ці образи виражають не статичні ідеалізовані, а живі й динамічні стани природи і повсякдення українців.

Одним з таких образів є криниця. Він присутній в багатьох культурах. Але українська криниця – особлива. Тільки українці оспівують «криниченьку». Цей образ символізує таємничу глибину води, її сакральну силу, зв’язок з підземним світом, Душу. Підземні води в українському фольклорі завжди поєднуються з небесними, уособлюючи зв’язок чоловічого і жіночого начал. Хмари збирають воду через повітря, потім повертають її на землю. Цикл перетворення, який поєднує земне, підземне і небесне, був відомий українцям, які ще в давні часи здійснювали біля криниць ритуали поклоніння Матері усього живого – Мокоші. Саме в цих обрядах можна було відчути зв’язок минулого, теперішнього і майбутнього. Річки та криниці в українських народних казках та легендах обожнювалися. До криниці зверталися з найпотаємнішими бажаннями. Але мали виявляти повагу. У воду не можна було плювати (як і у вогонь). З давніх-давен для подорожніх завжди поряд був ківш, щоб напитися. Криниці, які за повір’ями зцілювали від хвороб, були відкриті для усіх.

На Черкащині відомі джерела Свято-Троїцького жіночого монастиря, «Три криниці» в селі Суботів, «Тарасова криниця» в селі Михайлівка, «Свята криниця» у селі Сокирне тощо. За кожною – легенда, вкорінена в історію нашого народу.

У давні часи криниця була на подвір’ї майже кожної родини, та часто – при дорозі або одна на цілу вулицю або околицю. Саме тому до неї сходилися всі стежки. Це наша українська «агора». Тут люди спілкувалися, дізнавалися новини, обмінювалися інформацією. А головне – виражали найщиріші почуття та приймали важливі, доленосні рішення.

Найбільш розповсюджений сюжет у народних картинах з середини 1920-х років ХХ століття – «Козак і дівчина біля криниці». У зустрічі парубка або козака-воїна з дівчиною народні майстри відтворюють як жартівливо-грайливі, так і драматичні ситуації, діапазон різних емоційних переживань: перші загравання та залицяння, глибоке пристрасне кохання, проводи на війну і сум розставання, радість зустрічі після довгої розлуки тощо. Сюжети «Дівчино моя, напій же коня» або «Дай води напитися з повного відра» свідчать не лише про чуттєве єднання через воду, але й про підтримку козака вищими силами у степових шляхах, битвах, походах. Дівчина напувала криничною джерельною водою воїна з власних рук і це було його благословенням та потужним оберегом, захистом від усіх негараздів та підступних ворогів.

З колекції народної картини:

Колекцію подаровано Фондом Миколи Бабака.
Виставка триває до 14 жовтня 2022 року.